Річниця страшного злочину російських зайд У Чорткові.

Бо коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні! (Рим. 14,8)
В ночі 2 липня 1941 року, до монастиря отців-домініканців у Чорткові (Тернопільська обл.) було послано службу безпеки, які разом з військовими увійшли до чернечого дому. Отців Юстина Спирлака, Яцека Місюту, Анатоля Знаміровського і брата Андрія Бояковського витягнули з монастиря і вивезли до річки в Старому Чорткові на тзв. Греблю, що називалася Берда. Там їх і розстріляли.

Не можна було нічого довідатися про решту монахів, бо військо перекривало доступ до монастиря, а церква була зачинена. Все ж, молодому учневі, Казимиру Адамському, вдалося перебратися до церкви, а звідки до келій, що розміщувалися на партері. Там він побачив решту замордованих братів: Реґінальда Червонку і Мефодія Іваніщева, а також терціарія Йосифа Вінцентовича, а також о. Єроніма Льонґаву. Радянські служби безпеки одночасно з вбивствами сплюндрували церкву. Щоб затерти сліди злочину, військові 4 липня 1941 р. підпалили монастир.
“У ніч із 1 на 2 липня, близько другої години ночі, енкаведисти увірвалися до монастиря. Свідок подій Василь Павлюк, котрий тієї ночі чергував у пожежній охороні, згадував: “Після 3.30 я бачив, як по дорозі вели отців та брата з монастиря. З обох боків ішло по двоє енкаведистів. Позаду йшли двоє місцевих жителів… В отців руки були заломлені за спину й похилені голови. Минуло близько години, й ми почули постріл. Виявилося, що застрелено нещасного чоловіка, котрий замітав дорогу і став свідком того, як вели домініканців…”
“Від початку світу так уже є, що сатана бореться зі справедливістю і переслідує її. Спочатку було вбито справедливого Авеля, потім інших справедливих, а також пророків і апостолів, посланих Богом”
(З листа св. Кипріана, єпископа і мученика).

 Місто Чортків, як відомо, до 1939 р. входило до складу Польщі. Населення складалося переважно з поляків, українців та євреїв. Отці-домініканці оселилися тут на початку XVII ст. У перші десятиліття XX ст. вони розгорнули велику апостольську працю: діяла Католицька Акція, Маріанське релігійне братство, відбувалися зустрічі інтелігенції, зібрання духовенства чортківського деканату. Домініканці опікувалися Товариством св.Зити (домашніх господинь), католицькою молоддю, хворими в лікарнях, відвідували ув’язнених, а також їздили по навколишніх селах, відправляти св. Месу та провадити шкільні катехізми. У 1935 р. о. Теофіл Патинек викладав катехізм в двох школах для хлопців (загалом близько 1000 учнів), а о. Яцек Місюта мав під своєю опікою також майже 1000 дівчат у двох жіночих гімназіях.
Окрім того, при домініканцях існували коло міністрантів, Євхаристична Круціата, Розарієве коло і III Домініканський орден. Монастир мав своє господарство: поле, ліс, сад, власний млин, коней і корів. Усю працю виконували 8 отців і 3 брати.
РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ
1 вересня 1939 р. у Чортків прийшла звістка про початок війни. Багато людей панічно втікали з міста. Хтось із отців-домініканців чортківського монастиря блаж. Чеслава пішов на фронт, хтось переїхав до центральної частини Польщі. Залишилося четверо священиків, троє братів і один терціарій.
З перших днів нової влади розпочалися арешти й “реформи”. Катехізм в школах було скасовано, “бо релігія є необов’язковою і даремною”. Спочатку навіть неділю було оголошено робочим днем, щоб таким чином перешкодити місцевим вірним брати участь у св. Месі.
Домініканський монастир одразу ж підпав під визначення “опозиційний до радянської влади”. Майже весь будинок з усім господарством перейшов до військових. Домініканцям залишили тільки чотири кімнати. Головний вхід до монастиря охороняла міліція, а входити дозволялося тільки до шостої години вечора. 1 грудня 1939 р. комуністи планували взагалі виселити домініканців, але вірні стали на захист священиків.
Попри все, св. Месу служили так само, як і до війни. Але все, що робилося в храмі, відбувалося за зачиненими дверима. Діти приступали до першого причастя (їх готував о. Яцек Місюта, настоятель парафії). Як і раніше, отці їздили до навколишніх парафій, опікувалися шпиталем у Чорткові.
З листопада розпочалися масові репресії, головним чином спрямовані проти родин офіцерів польського війська, політичної еліти й адміністрації Польської держави – їх вивозили в Сибір як “ворогів радянської влади”. НКВС підбурювало українців проти поляків і євреїв та навпаки.
Це, звісно, обурювало людей. Поляки вирішили організувати повстання. Зухвалий план від початку був приречений на поразку але для нас важливе інше. Ті, хто брав участь у підготовці до повстання, таємно, без відома отців-домініканців, збиралися в місцевому костелі й там складали клятву. Ймовірно, о. Яцек здогадувався про ці таємні зустрічі, оскільки в одному з парафіяльних оголошень сказано: “Нагадуємо всім вірним, що церква є святим місцем, призначеним для молитви, проголошення Слова Божого і здійснення Святих Таїнств, тому закликаю всіх вірних не використовувати храм для будь-яких нерелігійних цілей, наприклад політичних, бо це може призвести до прикрих і небажаних наслідків, а за все відповідатиме настоятель”.
ХРЕСНА ДОРОГА НАД СЕРЕТОМ
Спроби відновити трагічні події базуються на 57 свідченнях, які дали місцеві жителі. Їх опитали о. Урбан Шеремета (у 1939-1946 рр.), о. Матеуш Шустер (1942-1945 рр.) і о.Регінальд Вішньовський (1999 р.).
Останні дні червня 1941 р. були особливо важкі для мешканців міста. Людей змучило радянське владарювання. Із в’язниці лунала гучна музика та гуділа машина, проте все одно чулися крики та постріли – це “совєти” знищували політичних арештованих перед своїм відступом.
З кінця червня біля монастиря постійно вешталися підозрілі особи. Парафіяни пропонували домініканцям переховати їх у своїх домівках, але отці відповіли, що не залишать костел і Пресвяті Дари.
«І відразу ж, коли Він ще говорив, прибув Юда.., а з ним юрба з мечами та киями” (Мк 14, 53).
«… та це ваша година, і влада темряви» (Лк 22, 53).
У ніч із 1 на 2 липня, близько другої години ночі, енкаведисти увірвалися до монастиря. Свідок подій Василь Павлюк, котрий тієї ночі чергував у пожежній охороні, згадував: “Після 3.30 я бачив, як по дорозі вели отців та брата з монастиря. З обох боків ішло по двоє енкаведистів. Позаду йшли двоє місцевих жителів… В отців руки були заломлені за спину й похилені голови. Минуло близько години, й ми почули постріл. Виявилося, що застрелено нещасного чоловіка, котрий замітав дорогу і став свідком того, як вели домініканців”.
«І вояки, сплівши вінок із тернини, ще й зодягнули Його у багряницю.., казали: «Радуйся, царю юдейський!» (Йн 19,2-3).
Хтось зі свідків цих подій чув, як убивці насміхалися з домініканців і глузували з Бога. На що о. Яцек сказав: “Ведете нас на смерть, то не розмовляйте з нами”.
Їх привели до Старого Чорткова, на місце, яке чортківці звуть Червоним Берегом, або Стінкою.
«І як прийшли на місце, що зветься Череп, там розіп’яли Його» (Лк 23,33).
Свідками їхнього вбивства стали рибалки, які ловили рибу на Сереті. Вони стверджують, що перед смертю отці просили дати їм хвилину на молитву.
«Ісус же сказав: Отче, відпусти їм, не знають-бо, що роблять» (Лк 23,34).
ЧАШУ ГОСПОДНЮ ВИПИЛИ ДО КІНЦЯ
Звістка про смерть священиків розійшлася вже о 5-й ранку. Одними з тих, хто першим прибіг на місце трагедії, були жінки. Крістіна Клінська згадує: “Вранці, коли звістка про страшну трагедію дійшла до мене, я пішла туди й побачила чотирьох чоловіків, які стояли навколішки, але лицем до землі, з закривавленими головами. Гадаю, що молилися за своїх убивць”.
Позбігалися люди. Жінки обтирали хусточками закривавлені обличчя застрелених і залишали ці реліквії собі. Пан Ян Шлепко о 8-й год. пішов до місцевої влади дізнатися, хто вбив домініканців? Він хотів узяти дозвіл поховати їх на місцевому кладовищі. Урядовець відповів: “То ваші люди це зробили! Якби ми хотіли щось таке зробити, то ви б і не знали, куди і коли ми їх вивезли”. Насамкінець додав: “Поховайте без жодних урочистостей, до обіду повинні бути поховані”.
Жінки обмили тіла, одягли в принесені хабіти, цілуючи руки і ноги вбитим. Труни забили дошками від полиць, які за дозволом директора принесли з місцевої гімназії. Отців поклали в труни, вклали в руки розарії, засипали трояндами. Швидко помолилися і почали загортати могили землею хто як міг: старші – лопатами, діти – руками.
Про долю інших домініканців нічого не було відомо аж до 5-го липня. Напередодні радянські війська, відступаючи, підпалили костел і монастир. Після того, як радянські війська залишили місто, всі пішли до монастиря. “У першій кімнаті лежав на підлозі бр. Юзеф Вінцентович.., у наступній, на ліжку – бр. Регінальд Червонка, в кімнаті за кухнею – бр.Методій Іваніщув. Тіло о. Єроніма знайшли аж через два дні, бо пожежа не давала доступу до тієї частини монастиря, де була його кімната. Частину останків о. Єроніма було знайдено на згорілому ліжку, більша частина тіла зотліла…”.
6 липня відправили св. Месу за загиблих домініканців. Поховання застрелених у монастирі отців відбулося того ж дня у склепі на домініканському міському кладовищі.
«Усім їм Господь дав приклад Себе  Самого і повчав, що до Його Царства можуть дійти тільки ті, котрі йдуть тією самою дорогою, що й Він…».
(З листа св.Кипріана] єпископа і мученика).
 о. Михайло РОМАНІВ ОР.
ЧОРТКІВСЬКІ МУЧЕНИКИ

 Настоятель монастиря о.Юстин Спирлак народився 1895 р. У 1912 р. вступив до ордену Проповідників. Висвячений 20 жовтня 1919 р. У 1923-29 рр. працював префектом інтернату для хлопців у Жовкві. З 1937 р. служив у чортківському монастирі, де опікувався III орденом. На той час монастирське господарство перебувало в занепаді, але з приходом о. Юстина, завдяки його розсудливості й господарським талантам, монастир не тільки розрахувався з боргами, а й почав навіть давати прибуток, – відомості подала свого часу”Парафіяльна газета”.
 Юстин Спирлак був шанованим душпастирем, а також сповідником сестер юзефіток і шариток. Парафіяни згадують його як винятково доброго спо-відника і духовного отця. Після його смерті люди відчиняли дверцята сповідальні, падали навколішки і цілували підніжок, на який ставали ноги отця.
 Синдик монастиря о. Єронім Лонгава народився 1877 р. Домініканський хабіт отримав 30 серпня 1894 р., а через рік склав довічні обітниці. Після висвячення у травні 1901 р. працював у Підкамені, Львові, Жовкві та інших містах, обіймаючи посади вікарія, прокуратора конвенту, катехіста, насто-ятеля парафій і монастирів, душпастиря III ордену. З 1937 р. працював у Чорткові. Спогади парафіян про отця дуже теплі, хоч останні роки люди мало його бачили через тяжку хворобу.
 Настоятель парафії о. Яцек Місюта народився 1907 р. Змалку мав палке бажання вступити до ордену Проповідників, тому останні роки навчання в гімназії жив в інтернаті при монастирі. У 1925 р. вступив до новіціату, висвячений 26 листопада 1933 р. й одразу приїхав до Чорткова. Свого часу о. Яцек Воронецький ОР назвав його аnimа саndіdа – “світла душа”. Настоятелі, котрі відповідали за його духовний розвиток, в один голос стверджують: о. Яцек жив як святий. Єврейка Анна Рейх, яка навернулася завдяки о. Яцеку, визнала, що у війну залишилася живою, бо її оберігав образок Дитятка Ісуса, подарований о. Яцеком незадовго до смерті.
 Отець Анатолій Марія Знаміровський народився 1910 р. Після гімназії вступив 1929 р. до духовної семінарії. З дозволу єпископа залишив семінарію і у жовтні 1931 р. приєднався до ордену Проповідників. Свячення отримав 29 червня 1936 р. Одразу після приміційної св.Меси поїхав працювати до Чорткова. Хворів на відкриту форму туберкульозу. В листі до сестри Леонтини писав: “Не маю абсолютно ніякої змоги викладати у школі, бо не дозволяє здоров’я, але завжди роблю, що можу… І тобі бажаю не перейматися нічим, що може непокоїти, пригнічувати, дратувати. Пам’ятай, що задоволення і щастя людини залежать від неї самої, треба лише погодитися з тим, що маємо, опанувати себе і забагато не прагнути. А передумовами щастя є чесність, чисте серце і чисте сумління”.
 Брат Регінальд Червонка народився 1857 р. По смерті нареченої вступив до ордену Проповідників як брат-співпрацівник. Довічну обітницю склав 1884 р. У 1914-1915 рр. був арештований російською царською владою. Вже як старець перебрався до Чорткова, де люди згадували його як добру людину. Із «Чортківської хронічки» знаємо, що бр. Регінальд прагнув смерти мученицькою смертю за Христа. Бог почув його молитви.
 Брат Андрій Бояновський народився 1897 р. До домініканців вступив у Львові. Після навчання у Франції та Бельгії склав довічну обітницю 1932 р. і був направлений до Чорткова, де виконував функції ризничого. Люди тепло згадують його: “Був серцем церкви, веселий і живий, дуже працьовитий: підтримував порядок у ризниці, прибирав костел, дбав про квіти. Збирав довкола себе молодь, міністрантів, дітей, котрі теж йому охоче допомагали. Міністранти назвали його “добродієм”. Брат Андрій турботливо підтримував тих, хто мав матеріальні труднощі. Один з отців казав про нього: “Був прикладом ризничого, котрий із надзвичайною любов’ю доглядав Господній вівтар”.
 Брат Методій Іваніщув народився 1910 р. До домініканців потрапив після зустрічі з керівником світського III Домініканського ордену Анелею Руд- ницькою. Під її впливом прийняв 1934 р. хабіт брата-співпрацівника. Довічні обітниці склав 24 вересня 1935 р. у Львові. Після переведення до Чорткова був там кухарем і займався монастирським господарством. Парафіяни згадували його як дуже тихого і скромного, усміхненого монаха.
 Брат терціарій Юзеф Вінцентович народився 1869 р. у Горішній Вигнанці. В орден вступив у липні 1894 р., але за два роки настоятель львівського монастиря визнав, що до священства Юзеф не має покликання. Після виходу з монастиря брат Юзеф одразу, вступив до III ордену св. Домініка. У Чорткові працював ризничим і паламарем понад 40 років. Про нього згадували: “Зросту був малого, скромний і слухняний… Жив у маленькій кімнаті в старій частині монастиря, шиючи, що було потрібно отцям і братам. До його обов’язків входило клопотатися про літургійний одяг. Зранку він перший прокидався, і вже о 6-й год. все було готове до св.Меси. Якщо хтось із міністрантів проспав Службу, то він сам прислуговував… Я не знаю, чи міг би існувати конвент без такої потрібної людини”.
За метеріалами сайтів http://uagolos.com/ та http://zolotapektoral.te.ua/2-lypnya-chornyj-den-v-istoriji-chortkova-muchenytstvo-chortkivskyh-dominikantsiv/

Немає коментарів:

Напишіть свою НОВИНУ

Назва

Електронна пошта *

Повідомлення *