У залі Українського народного дому в Едмонтоні 19 січня 1949 року відбувся концертний виступ відомого виконавця Петра Болехівського-Бояна, котрий тільки-но прибув із Європи. А вже наступного дня в «Канадському фармері» писалося: «Ми би ніколи не почули його голосу, якби не американський лікар, що врятував життя цьому чудовому баритону». І тут же розповідалося, що навесні 1945 року з німецького автомобіля, навантаженого тілами в’язнів концентраційного табору, переслідуваного американськими десантниками, випала людина, при обстеженні котрої лікар зафіксував ознаки життя. Це був Петро Болехівський, народжений у подільському с. Білій, що поблизу м. Чорткова на Тернопільщині.
Петро́ Болехі́вський-Боя́н (справжнє прізвище — Болехівський; 7 грудня 1910, с. Біла, нині Чортківського району Тернопільської області — січень 1995, м. Ґлендейл, штат Каліфорнія, США) — український опернийспівак (баритон), композитор, громадський діяч. Член ОУН (1931; псевдо «Прометей»).
Він побачив світ 7 грудня 1910 року в сім’ї Івана Болехівського та Варвари з родини Провальних. По закінченні в рідному селі шестирічки Петро навчався в гімназії імені Маркіяна Шашкевича в Чорткові, а після її закінчення (1931) поїхав до Стрия й звідти — до Львова, здобувати музичну освіту у Вищому музичному інституті імені М. Лисенка.
Навчаючись у місті Лева, він неодноразово виїздив у села Галичини, де створював хорові колективи. Про це у своїх спогадах краєзнавець Степан Семенюк писав: «Читальня у Вербівцях (рідне село Михайла Голинського) була добре загосподарена, мала власний дім. На спілку з читальнею в Тишківцях люди спровадили фахового дириґента й оплачували його. А був ним студент Петро Болехівський, добрий співак і дириґент, що знав дяківство».
1938-го інститутське навчання було закінчено, і цього ж року Петро виїхав у Італію, де в Мілані вчився оперного співу в професора Ґардіні. Це тривало лише рік, але дало гарні наслідки, і в підсумку співак виступив у постановці опери «Весілля Фігаро» на сцені знаменитого театру «Ла Скала». Там йому пропонували місце соліста, однак він відмовився від такої перспективної пропозиції й того ж року повернувся на Батьківщину.
Рвучкий, наче весняний вітер, із розкішною шевелюрою, пронизливими очима, модними вусиками, у вишиванці, він виглядав справжнім галицьким інтелігентом і швидко став центральною фігурою культурно-мистецького життя в рідному селі. Петро був переконаним українським патріотом і разом із братом Іваном, котрий незадовго перед тим закінчив Богословську академію у Львові, долучився до підпільної організації ОУН.
Організовуючи в навколишніх селах хори й оркестри, хлопець мав змогу спілкуватися зі селянами та вести боротьбу з польським окупаційним режимом. Він робив це навіть після того, як 1939-го польська охранка кинула до Берези Картузької його брата. Ненависними були йому польські окупанти, а ще більшими ворогами стали німецькі нацисти. 1943 року в селі Вишгородку, що біля Кременця, де Петро керував хором «Прометей», його було заарештовано та запроторено до нацистського концентраційного табору «Освєнцім».
Був би там і помер від голоду та виснаження, але, на щастя, він добре знав нотну грамоту, і його взяли до табірного духового оркестру, де грав на бейному басі (тубі).
У своїх спогадах «Як я попав до оркестри німецького концтабору в Аушвіці» Петро Болехівський писав: «Коли на початку 1943 року з тюрми на Лонцького у Львові мене та моїх друзів із революційної ОУН забрало німецьке гестапо, то відвезло спершу до в’язниці в Біркенау, а згодом до концтабору в Аушвіці. Там я пережив справжнє Дантове пекло, якого не забуду ніколи. При вході до брами цих гітлерівських «млинів смерті», немов «привітання», я почув чудову оркестру, що грала марші. Оркестранти стояли на підвищенні, одягнені у якісь дивні смішні уніформи з пасками, на яких яскраво відбивалися букви УРПЧ. То були люди з оголеними головами, пожовклими обличчями, запалими щоками. Вони виглядали, як якісь марива. А при вході на брамі, увішаній нацистськими прапорами та свастикою, виднівся напис: «Арбайт махт фрай» («Праця робить вільним»).
У цьому пеклі Петро був змушений перебувати аж до доти, коли його за спробу передати друзям кілька сухарів кинули до карцеру, а через кілька днів виснаженого вкинули до автомобіля з людськими трупами.
Якийсь час Петро Болехівський лікувався в Австрії, а після одужання в 1948-1949 рр. брав приватні уроки в Ореста Руснака, після чого, приєднавши до свого прізвища додаток «Боян», співав у Мюнхенській опері та виступав із сольними концертами на території Німеччини. 1949-го Петро Болехівський-Боян еміґрував до Канади, де побував із концертами в Едмонтоні, Вінніпезі, Йорктавні, Калґарі, Торонто, Монреалі, Квебеку, Форт-Вільямі, Содбурі, Гамільтоні, Сан-Катеренсі, Ватсфорді та Віндзорі.
Значного успіху досяг співак на концерті у Вінніпезі, який відбувся 1 червня того ж року. Переповнена зала театру «Плейгавз», що вміщав 2 тис. слухачів, аж гриміла від оплесків. А концертна програма Петра Болехівського-Бояна й справді була багатою та різноманітною. Розпочавши піснею «Родимий краю» В. Матюка, він увесь перший відділ заповнив піснями «Ой, бре, море, бре», «Ходить сорока коло потока», «Вечір надворі», «Гетьмани, гетьмани», «Ой, Дніпре мій, Дніпре» та «Без тебе, Олесю» М. Лисенка, «В гаю зелененькім» і «Минули літа молоді» О. Нижанківського, «Ой, не цвіти буйним цвітом, зелений катране», «Ні, не співай пісень веселих» О. Бобикевича. У другому відділі концерту він виконував твори зарубіжної й української класики, які співав різними мовами народів світу, зокрема пролог до опери «Паяци» Р. Леонкавалло, арію Валентина з «Фауста» Ш. Гуно й «Пісню» Клари Едвардз (англійською). Але найзворушливішою була арія «Кармелюка» з однойменної опери В. Костенка. Акомпанував співакові композитор Іван Мельник.
І вже наступного дня українська газета «Наш шлях» від 8 червня 1949 року повідомляла: «Петро Болехівський-Боян виявив рідкісну здібність увійти в дух виконуваної пісні. Його інтерпретації – завжди щирі. Спів був багатим у резонансі, модуляціях і діапазоні. Дикція була ідеальною». Тут же оголошувалося, що наступного разу співак візьме участь у концерті «Країна надій» у тій же залі 8 і 9 червня.
Концерт п. Болехівського-Бояна в Торонто збігся з урочистим відкриттям Українського народного дому, що відбувалися 16-18 червня 1950 року. Разом із ним на концерті виступав відомий оперний співак Василь Тисяк, уродженець галицького с. Велдіжа.
Були в співака наміри продовжити свій концертний тур, але цього не дозволило йому підірване в концтаборі здоров’я, для зміцнення якого потрібне було тепло та сприятливий клімат. Восени 1950-го Петро виїхав до США й оселився в Глендейлі поблизу Голівуду, де займався педагогічною практикою.
Його голос, як і раніше, вирізнявся красою, але сил на здійснення великих самостійних концертних виступів було замало. Та все ж Петро ніяк не хотів залишати сцени. Інколи він виступав як декламатор. Так, на концерті з нагоди приїзду до Лос-Анджелеса Йосипа Лисогора, голови УНС, що відбувся 4 жовтня 1964-го, він декламував «Каменярі» Івана Франка.
На одному зі своїх останніх виступів, що відбувся 20 лютого 1977 року в залі церкви Пречистої Богородиці в Голівуді, він виконував «Не співайте пісень веселих» Лесі Українки, «Родимий краю» та «Бувайте здорові, друзі мої». Це сталося на святковій імпрезі з нагоди 85-річчя патріарха Йосипа Сліпого, а востаннє голос співака прозвучав на літературно-вокальному вечорі, присвяченому творчості Василя Стефаника, де він заспівав свою улюблену арію Кармелюка. Це було 19 серпня 1979-го в залі Народного дому осередку української культури в Лос-Анжелесі.
Петро Болехівський-Боян був помітною постаттю в громадському житті української спільноти міста. Він входив до складу комітету приятелів ЦК КБН, який довгі роки очолювала Ярослава Стецько. У здобутку мистця – ціла низка авторських пісень. Він є автором слів і музики відомого маршу «Ми — українські революціонери». 1991 року тексти деяких своїх творів співак надіслав друзям у с. Вербівці. Наповнені духом непокори, вони є актуальними й сьогодні. Як ці рядки:
Не сумуй, дівчино мила,
Не сумуй, моя кохана,
Час вже близько, ми зійдемось,
Наш народ змете тирана.
Даремно лякають нас мором, тюрмою,
Даремно шукають за гроші слугів,
Даремно вам думать, що ви вже герої,
Вкраїна повстане і знищить катів.
На широкому блакиті,
Як ішов я на війну,
Мов царівну в оксамиті,
Обіймав тебе одну.
Полетіти б серед ночі,
Соловейком заспівать…
Глянути б у твої очі,
А тоді вже й помирать.
Боже провидіння дарувало співакові життя, яке він присвятив служінню своєму народові. Таким він був завжди, а незадовго перед смертю всі свої статки заповів Патріаршому фонду. Петро Болехівський-Боян помер 30 січня 1995 року в Глендейлі (Лос-Анжелес). Його прах поховано на цвинтарі Forest Lawn (штат Каліфорнія).
Немає коментарів:
Дописати коментар