Володимир Погорецький
За 76 км від Тернополя, на берегах тихоплинної ріки Серет, серед мальовничих крутосхилів розкинулося старовинне місто Чортків. Воно без перебільшення неповторно красиве за будь-якої пори року. Коли пломеніє багряними барвами осінь чи мете зимова хурделиця, коли напровесні розливає сонце своїх перші сяйливі промені й коли літо заворожує своєю гармонією та красою.
Далеко за межами Тернопільської області лине добра слава про місто над Серетом, яке вабить відвідувачів відомим на всю державу лісовим заказником „Дача Галілея”, дивовижною пам’яткою природи – гіпсовою кастовою печерою „Млинки” (околиця села Залісся), Улашківським чоловічим монастирем, у якому зберігається чудотворна ікона матері Божої, що прийшла до нас з незапам’ятних часів.
Місто Чортків багате на архітектурні споруди, які спроможні зачарувати уяву глядача. Успенська церква датується початком ХVІ століття і належить до однієї з найдавніших церков дерев’яного зодчества на Поділлі, Вознесенська церква – прекрасний витвір народної архітектури початку ХVІ ст., Домініканський костел збудовано у 1610 році і розширено та перебудовано на початку ХХ століття. Ці славні пам’ятки свідчать про високу культуру і духовність наших предків і вони гармонійно вписалися в сучасний ландшафт міста.
Візитна картка Чорткова – міська ратуша з годинником унікальна споруда, збудована на початку ХХ століття. Як нескорений свідок людського духу і разом з тим людської байдужості височіє старовинний замок під Вигнанською горою. Як мужній воїн-русич, стоїть він посічений війнами і вітрами часу. Над ним у давнину витав дух козацької звитяги, тут кувалася воля і гартувався справжній характер.
Місто овіяне легендами, багате пам’ятками давнини, культурними традиціями. Воно друге за величиною і кількістю населення після обласного центру, одне з найдавніших промислових та історичних осередків Галицького Поділля. Сьогодні у Чорткові мешкає 29 тисяч жителів. Тут живуть чесні і працьовиті люди, які невтомною працею і бережливим ставленням до пам’яток історії засвідчують свою незгасну любов до рідного міста, свої високі патріотичні почуття.
Кажуть, хто хоча б один раз побував у Чорткові, той ніколи не зможе забути щедрої гостинності місцевих жителів, його назавжди заворожить чарівна краса Серету з барвистою палітрою його заліснених берегів.
Багато віків на території Чортківщини жили люди різних національностей: українці, поляки, німці, вірмени... Зрозуміло, що кожний народ творив свою національну культуру, плекав рідну мову, шанобливо ставився до традицій і звичаїв свого народу, але разом з тим винятково толерантно і любовно ставився до національних звичаїв інших етнічних груп. Представники усіх без винятку націй зробили свій більший чи менший внесок у розвиток суспільно-економічного та історично-культурного розвою нашого краю.
Чортківська земля – батьківщина уславленої Катерини Рубчакової, яка виступала на сценах багатьох країн світу, поета і театрального діяча Степана Чернецького, автора гімну „Ой у лузі, червона калина”, поета Івана Гушалевича, письменника Богдана Лепкого та Іларіона Грабовича, істориків Ісидора Нагаєвського і Теофіла Коструби, талановитого вченого в галузі медицини, окуліста за світовим ім’ям Івана Борискевича, видатного австрійського письменника Карла-Еміля Француза та багатьох інших визначних діячів науки, культури і мистецтва.
Волею долі та історії багато наших краян опинилися за межами рідної землі, знайшли свою другу батьківщину на інших континентах, але душа кожного із них, безсумнівно, залишилася у рідному краї до якого вони повертаються, як птиці з далекого вирію. „На чужині і зорі світять прохолодою, а вдома вони спалахують яскравими барвами”, – кажуть емігранти, які утвердили себе на чужині, але не знайшли душевного спокою і справжнього щастя, що неможливе без рідної землі.
Сивочолий Чортків оспіваний у піснях і легендах, поемах і віршах. Це місто молодості, надії і краси, що нагадує розгорнуту книгу, яку хочеться читати і перечитувати знову і знову.
Уперше поселення над Серетом згадується в історичних джерелах 1427 року, відтак в актах Галицького земського суду 1458 року де воно називається селом Чортків Теребовлянського повіту, що належить Іванові Прандотичу (прандоті).
Документально засвідчено, що у місті Галич на з’їзді представників руської шляхти 1427 року „Прандот з Чорткова” поставив свій підпис під присягою на вірність королю Владиславу Ягайлу. Шляхтич Іван Прандот гербу „полян” із селища Чартки Саранзького воєводства отримав від короля Ягайла після Грюнвальської битви 1410 року в довічне користування з правом передавати у спадок нове поселення на правому березі річки Серет. Переселившись зі своєю родиною у це село, він дав йому назву того населеного пункту, у якому народився, про що свідчить польський історик Марик Сьцісьляк, посилаючись на авторитетні історичні джерела. Згодом нащадки шляхтича змінили прізвище Прондот на Чартковські. Принаймні, на карті польського короля Казимира Великого на межі 14-15 століть це поселення вже існувало як Чартковіце (Чартковіче).
Крім наданої версії про походження назви міста, що на нашу думку найбільш правдоподібна, існують інші гіпотези. Ось деякі з них. Відомий краєзнавець Яромир Чорпіта, посилаючись на знавця західноукраїнського регіону п.Ващенка, вказує на слов’янське походження назви міста. Слов’янське слово „черьт” (черть) в перекладі на сучасну українську мову означає очерет. Річка Серет наголошує він, в значній мірі, особливо у середній течії та у її верхів’ях, дуже заболочена, і такі місцини заростають болотною рослинністю. У заплавах річки росте багато видів очерету. Звідси й походить назва зарослої очеретом рослини, так звана Черетова долина, що передала своє ім’я поселенню.
За однією з легенд життя у Чорткові започаткувала сім’я Кирила чорного, яка перебралася сюди зі спаленої хати, що стояла обабіч битого Чорного шляху. Рятуючись від ординців, ця сім’я поселилася на березі річки Серет. На жаль, ці перекази не мають жодного документального підтвердження. Зрозуміло, що з плином часом їх не оженена ні підтвердити, ні заперечити.
Беззастережним є лише той факт, що в травні 2005 року на території входу на овочевий ринок археологи віднайшли на триметровій глибині ліве крило житла ( ймовірно, що це була напівземлянка), кут печі і залишки кераміки, що належать до епохи ранніх слов’ян кінця так званої черняхівської культури VІ ст. н.е.
Ця унікальна археологічна знахідка на території Старого Чорткова, на мою думку, дає підстави твердити, що саме з цього Городища бере свій початок і назву сучасний Чортків. Цікаві археологічні знахідки були й раніше. Найдавніші з них налічують 40-100 тисяч років до н.е. залишки практичної діяльності первісних людей віднайдено у районі Синяково на лівому березі річки Серет у пісковому кар’єрі. Вони належать до мустьєрської культури (середній палеоліт). Носії цієї культури жили в печерах, полювали на мамонтів, зубрів і носорогів, займалися збиральництвом, уміли добувати вогонь. Вчені знайшли гострі наконечники, скребки, інші знаряддя праці. В районі Кадуба знайдено залишки трипільської культури.
Коли наші далекі пращури закладали свої поселення, то звертали увагу на кілька чинників: наявність водних ресурсів, сусідство лісів, орних угідь і природних оборонних редутів. Будь-який з цих компонентів мав вирішальне значення. Відсутність або недооцінка одного з них неодмінно призводили до не передбачуваних і невідворотних катаклізмів.
А околиці села Біла, що поряд із Чортковом, на лівому березі Серету знаходилися чотири давньоруських городища: Монастирище ( Костьолисько) Баторова Гора, Моклеков (Мокляки) і Чарна (Черна). Будемо сподіватися, що найближчим часом ці городища почнуть ретельно досліджувати фахівці, бо ним зацікавились Тернопільські археологи. Треба лишень знайти відповідні джерела фінансування.
Про давньоруське городище Моклеков зустрічаємо згадку у „Літописі Руському” (ХІІІ ст.). Це було досить велике, як на ті часи, добре укріплене місто, яке нічим не поступалося древнім культурно-адміністративним центрам поліського краю. „...Данило ж тоді був дитям, – читаємо у літописі, – так що тільки міг на коні їздити – а Владислав утік: многі були побиті із воїв його. Але потім же Лесько не зміг узяти Галича і, пішовши, пустошив він довкола Теребовля, і довкола Моклекова, і Збаража, а Биковен узятий був ляхами і Руссю”.
Яка доля судилася Моклякову поки що невідомо. Можливо, він був дощенту знищений монголо татарськими ордами, а більшість його жителів загинули або потрапили у полон. Якщо ж деякі з них врятувалися втечею, то розсіялися по інших селах і містах. Та це тільки припущення. Все минулося і забулося. Сьогодні на місці колись славного містечка – нерівне, обрамлене лісом, горбисте поле. Старожили знають лише від своїх дідів, що на Мокляках були розташовані фільваркові будівлі і маєтність, що належала пані Городиській. Частина прилеглого лісу теж належить до Мокляків. Переповідають, що тут теж було поле, але пані Городиська засадила його молодим сосняком. Нині тут шумить нове покоління лісів.
Але повернемося до історії Чорткова. Місто належить до найдавніших українських поселень. Уже в 1522 році король Сигізмунд І Старий своїм привілеєм надав спадковому власникові села Юрієві Чарковському грамоту на володіння цією територією, а поселенню над Серетом статус міста І Магдебурзьке право „щоби Єжі Чартковський своє спадкове село Чартковіце, яке лежить у галицькій землі, а в повіті Теребовлянському перетворив на місто, яке має уживати німецьке право”. Такий привілей надавав містові дозвіл на заснування цехів і Магдебурзьке право. Надалі цей привілей, а також дерев’яний замок, споруджений під Вигнанською горою (кінець ХІV поч. ХVст.) сприяли швидкому заселенню і зростанню міста, розташованого на жвавому торговельному шляху до Теребовлі і Тернополя, Бучача і Станіслава, Заліщик і Чернівців...
У 1534 та 1549 роках місто зазнало руйнівних нападів татарських орд. Протягом століть Чортків ставав об’єктом зазіхань чужоземних загарбників, с особливо татар, волохів і турків. Зайди грабували і спустошували багаті українські землі, а його жителів забирали в полон. Кожного разу, коли виникала загроза поневолення і фізичного знищення, наш миролюбний народ ставав на захист своєї землі, давав гідну відсіч грізним нападникам. Після чергових ординських набігів місто знову відроджувалося, як фенікс воскресало з пекла, розвивалися ремесла і вирувало нове життя.
У першій половині ХVІІІ ст. у Чорткові працюють бондарі, мечники, слюсарі, мулярі, теслі, гончарі, кушніри, шевці, лимарі, воскобійники та інші ремісники. Найбільші цехи об’єднували кушнірів і шевців.
Руський воєвода Станіслав Гольський (на початку ХVІІст.) отримав від польського короля привілей на проведення протягом року двох ярмарків: перший раз на свято верховних апостолів Петра і Павла, а другий – на свято святого Дмитрія, а також тижневих торгів. Будучи людиною богобоязливою і глибоко віруючою Станіслав Гольський фундував у місті римо-католицьку парафію і домініканський костел і монастир (1610р.). він також на місці дерев’яного замку спорудив новий кам’яний замок. Помер цей славний руський воєвода 1612 року. Не маючи нащадків по прямій лінії він передав свій маєток братові, що був галицьким каштеляном. Похоронений воєвода у підземеллях домініканського костелу. Після смерті Яна Галльського його вдова Юзефа Замлєховська продала Чортків Потоцьким. Починаючи з 1618 і до 1777 року, тобто понад півтора століття місто належало магнатському родові Потоцьких, що був надзвичайно відданий королям Речі Посполитої.
Жахлива пожежа 1637 року майже ущент зруйнувала Чортків з 200 будинків уціліли лише 26. понад тисячу жителів залишились без даху над головою. Через три роки в 1640 році турецькі наїзники напали на місто, до решти знищили його і велику кількість жителів забрали в полон. Аж під Очаковим наздогнав ординців кінний польський загін, яким командував коронний гетьман Станіслав Конецьпольський, розбив їх і звільнив полонених. Повернувшись додому, чортківці працювали не покладаючи рук і невдовзі відбудували своє місто. Загалом твердиня-фортеця попід Вигнанською горою витримала шестиразову облогу різних поневолювачів , а також кілька разів була знищена.
1647 року міщани самовіддано захищалися від загону М.Петриковського, поранили багатьох шляхтичів, роззброїли і посадили до замку. Під час національно визвольної боротьби під проводом Хмельницького вони організовано поповнили загони повстанців. Жителі міста виступили також організаторами повстання 1648 року, що спалахнуло в околицях міста, а відтак здійснили разом з селянами навколишніх сіл збройний похід на Бучач.
1655 року місто і замок здобули московсько-козацькі полки, а його власника Павла Потоцького із сім’єю відправили у московський полон.
Через 14 років трьохсоттисячна орда турецького султана Магомета ІV вдерлася на Поділля. Протягом 1672-1683 років поневолений Чортків перебуває під владою Порти. Замок було перетворено на резиденцію Субпапи Подільського пашалику.
І тільки після укладення Карловицького Миру (1669) Потоцькі повернули собі Чортків із замком, який служив їм за садибу до кінця ХVІІІ ст.
Польські джерела подають, що у 163 і 1683 роках Домініканський костел і монастир відвідали королі Ян Казимир і Ян Соб’єзькій.
Наприкінці ХVІ ст. в середмісті було споруджено дерев’яну Святоуспінську церкву, а навколо неї закладено кладовище. Церква Успіня Пресвятої Богородиці найстаріша на Поділлі. Зовні вона нагадує тридільний храм хатнього типу з двоспадовим дахом разом з дерев’яною дзвіницею, купол якої має аркові заглиблення.
Вознесенський храм на вигнанці зведений талановитими майстрами і зодчими ще 1630 року і після руйнації був перебудований та освячений 1717 року. На жаль, імена талановитих майстрів залишилися невідомими. Ці споруди стали яскравим свідченням небувалого розквіту українського дерев’яного мистецтва. І сьогодні вони сприймаються як безмовні свідки старовини і нетлінні пам’ятники народного генія.
1772 року С.О.Потоцький своїм правом надав привілей Василіанському монастиреві (він існував до 1793 року). Того ж року міщани отримали від власника міста привілей на право виготовлення вина, меду, горілки і права торгувати ними. У документах тих років читаємо: „...в моному місті дозволено вільно жити євреям, як тим, що зараз живуть, так і тим, що прийдуть жити”.
У 1772 році після першого поділу Польщі Чортків у складі Східної Галичини відійшов до Австрії, що 1867 року стала австро Угорщиною. Спочатку місто було підпорядковане Заліщицькому округу, а згодом стало адміністративним центром Чортківського округу. За новим адміністративним поділом 1781 року Галичина ділилася на циркули (округи), які в свою чергу поділялися на повіти. Такий територіально-адміністративний поділ зберігся в основному до 1867 року. У місті протягом тривалося часу діяв магістрат, в склад якого входили судді (війта), два начальники дільниць, писар і касир. Разом із передмістям вигнанкою у Чорткові на 1784 рік налічувалося 527 будинків, в яких мешкало 2892 жителі, з яких 2182 християни та 710 євреїв. У місті функціонувало сім різних одноденних ярмарків.
У 1777 році Вікентій Потоцький продав чи подарував Чортків своєму шваброві – рачинському старості Станіславу Садовському. З кінця 1809 до початку 1815 року місто за Шенбрунським миром належало Росії і було одним з міст Чортківського округу Тернопільського краю.
З кінця 1809 року до 1815-го року місто за Шенбрунським миром належало Росії і було одним з міст Чортківського округу тернопільського краю. У ті роки ліворуч від церкви св.Покрови, на протилежній стороні дороги, що веде на Горішню Вигнанку, знаходився військовий сад, а вище на терасі над серетового схилу, росіяни побудували військові казарми.
Після переходу Чорткова і частини Поділля до Австрії 1815 року, тут аж до початку Першої світової війни знаходилися військові склади і квартирувала одна з частин 95-го полку піхоти австрійської армії. В роки окупації Чорткова російськими військами (1914-1917) ці споруди ще мали досить пристойний вигляд і використовувались під склади зброї і амуніції. Під час відступу росіян з міста усі складські приміщення з одягом і продовольством було спалено, щоб вони не потрапили до рук наступаючих австро-угорських військ.
З 1815 до серпня 1914 року Чортків, як центр округу перебував під австро-угорським пануванням. До нього увійшли: Чортківський, Язловецький, Копичинецький, Гусятинський, Заліщицький та Борщівський повіти.
1838 року проти запровадження додаткових повинностей жителі Чорткова підняли одне з найбільших у Східній Галичині першої половини ХІХ ст.. заворушення, яке підтримали 40 сільських громад округу.
1848 року Австрійську імперію потрясла буржуазна революція. Переляканий цісар поспішно затвердив 5 березня Конституцію імперії, а 16 квітня проголосив скасування панщини. На згадку про цю подію галичани по всіх населених пунктах встановили пам’ятні знаки-хрести.
Після того, як 1867 року місто стало повітовим центром, тут було створено численні адміністративні, судові, фінансові установи, а також окружну шкільну раду, пошту і телеграф.
У 1886 році в Чорткові відкрили так звану городську школу 1889 – українську гімназію, 1910 – лікарню. Пожвавлення економіки сприяло будівництву залізниці. Прокладання залізничного полотна „Тернопіль – Станіславів”, яке пролягло через Чортків, було завершене 1887 року. У 1896 році в районі Долішної Вигнанки збудовано залізничний вокзал.
У першій половині ХІХ ст.. у Чорткові побудовано класичний палац, у якому кілька десятків років мешкала сестра Гієроніма Садовського – Марія Борковська. Про первісний вигляд палацу нам нічого не відомо, у другій половині ХІХ ст. він був розширений і перебудований. Після смерті Марії Борковської палац придбав місцевий равин-чудотворець і частково перебудувавши його, влаштував тут свою резиденцію. Він також упорядкував чотириморговий парк. Під час Першої світової війни палац Марії Борковської було сильно пошкоджено, парк знищено, а в 1926 році тут побудували стадіон.
1854 року помер, не залишивши нащадків, останній власник Чорткова Гієронім Садовський. На підставі його заповіту у „старому дворі” на Долішній Вигнанці, постійному місці помешкання Г.Садовського, мав бути створений музей, де б зберігалися родинні реліквії, картини, портрети, стара зброя, нумізматика, порцеляна та інше. Однак, заповіт Садовського чи то з людської байдужості, чи з якихось інших причин не був виконаний, а всі експонати відправлено у Львів. „Старий двір” вже після першої світової війни почав руйнуватися, а відтак і зовсім занепав. Крім згаданого музею в „старому дворі” належало побудувати ще й костел і монастир для сестер милосердя (за сірим кольором габітів їх називали в народі „шариками”), а також дім для старців. Цікаво, що саме сестрам-шариткам Садовський заповів усі свої маєтності, бо вони займалися доброчинністю, піклувалися сиротами, каліками, жебраками. Мешкали вони у дерев’яному монастирі поруч з каплицею.
Невдовзі, після смерті Г.Садовського, величаві будівлі костелу і монастиря сестер-милосердя були збудовані і освячені, а довкола них виріс прекрасний сосновий і ялиновий парк. На подвір’ї перед костелом милувала зір велична скульптура матері Божої, а по боках фасаду – фігури святих. До костелу прилягав двоповерховий будинок, в якому містилися келії для монахинь і вихованців, а також різні майстерні. Поруч красувалися великий сад і город, квітник і пасіка, стадіон і дитячий садок. Згаданий будинок старців фундації Гієроніма Садовського знаходився неподалік домініканського монастиря по вул.. Стефана Гайського.
Місцевий равин збудував поруч із своєю резиденцією синагогу „Нову” (1905-1909). Автором проекту синагоги був відомий в той час архітектор Цєсліковський. У міжчасі Першої і Другої світових війн до Чорткова зрідка навідувався філософ і поет равин Давид Мойша Фрідман, збираючи великі юрби людей. Його могила з відновленим у наші дні надгробком знаходиться на старому єврейському кладовищі у яблуневому саду біля лікарні. Варто відзначити, що Чортківська синагога надзвичайно подібна до синагоги садгорських цедиків (м.Чернівці)
Коштами місцевого українського населення у 1905 році була збудована у Долішній Вигнанці церква св.Покрови. Вознесенський храм на той час був зачинений на ремонт, його реставрацію здійснювали львівські художники.
Коли на початку ХХ ст.. почалася еміграція селян за океан, то 877 жителів Чорткова виїхали до Америки, Аргентини, Бразилії і Канади.
У цей же час було споруджено костел у стилі „надвіслянської готики” за проектом відомого архітектора, професора Краківського університету Яна Сос-Зубжицького. Варто згадати, що він є також автором проекту костелу оо.капуцинів у м.Львові, церкви і костелу у селищі Товстому, Заліщицького району, каплиці у с.Ружанівка біля Товстого і ще кількох архітектурних споруд в Західній Галичині (сучасна територія Польщі).
Незважаючи на змішання стилів, краса архітектурних ліній та гармонійне співвідношення форм, досконалість окремих деталей чортківського костелу дають підстави віднести його до найкращих пам’яток костьольного зодчества, що збереглися на території області до наших днів.
Приблизно в той же час було споруджено приміщення окружного суду, у якому під час Першої світової війни розміщувалася лікарня, знаходилися казарми та в’язниця. Сьогодні тут міститься інститут підприємництва та бізнесу.
У 1914 році спалахнула Перша світова війна. Одразу ж зросли ціни на продовольство, товари першої необхідності, а в селах і невеличких містечках почався голод. Чортківщина опинилася у вирі воєнних дій, стала ареною жорстоких і кровопролитних боїв. З 22 серпня 1914 по липень 1917 року в Чорткові дислокувались російські війська, а з липня 1917 – об’єднані австро-німецькі війська.
1 листопада 1918 року після розпаду Австро-Угорської імперії була створена Західно-Українська Народна Республіка. Місто під час визвольних змагань перебувало у складі ЗУНРу з 3 листопада 1918 року до 15 липня 1919 року. Під шаленим натиском „дикої дивізії” польського генерала Желіговського частини Української Галицької Армії були змушені відступити за Збруч.
А напередодні 7-8 червня 1919 року краєм прошуміла Чортківська офензива (наступ) УГА, і 25-тисячна українська армія за три тижні зуміла визволити майже всю територію ЗУНРу і відкинути 40-тисячну польську армію до Львова. Однак закріпити успіх їй не вдалося через брак зброї та амуніції. У місті почався голод, а відтак спалахнула епідемія. Тодішня преса писала: „По східно галицьких містах і містечках ні про що інше не говорять, як про голод і холод... Шириться застрашаючий п’ятнистий тиф. Нема лікарів, ні ліків, нема шпиталів, ні санітарної служби. Люди хворіють... і мруть, як мухи... Народ у Східній Галичині просто перед вимиранням”.
18 липня 1920 року на тернопільську землю ступили війська Червоної Армії. 26 липня захоплено Тернопіль. Тут розпочав свою діяльність Галицький революційний комітет – уряд проголошеної тоді Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Його очолив В.П.Затонський. Недовгим було їхнє перебування на Тернопіллі. Наприкінці вересня 1920 року Червона Армія була змушена покинути Східну Галичину. Чортків захопили поляки. Місто стало повітовим центром новоствореного Тернопільського воєводства.
Вересень 1939 року не приніс галичанам жаданої волі. Фашистська Німеччина і Радянський Союз поділили Польщу навпіл. Східна Галичина увійшла до складу найпотужнішої Совєтської імперії. Почалися переслідування, репресії і арешти свідомих громадян. Панічний страх, здавалося, скував душу кожного галичанина. У Чорткові панували дні народного безправ’я. Найстрашнішим місцем стала Чортківська тюрма, що була запруджена арештантами. Тут чинилися нелюдські тортури, панували насилля і садизм. Коли з приходом німців відкрилися ворота цього „пекла на землі”, то люди побачили страхітливу картину: понівечені і розтерзані тіла невільних в’язнів, яких знищили більшовики в останній день відходу.
Згодом українцям довелося пройти ще через одне важке випробування – найжорстокішу з воєн в історії людства, яка тривала довгих 5 років. 7 липня 1941 року гітлерівці окупували Чортків. Ця чорна окупація тривала довгих 33 місяці. Від насилля і жорстокості нових окупантів страждало безневинне місцеве населення, але чи не найважчий хрест випав на долю євреїв, яких фашисти розстрілювали без суду і слідства. Пам’ять про страхітливі єврейські погроми досі зберігають старожили міста.
У повоєнний час мало що змінилося в житті простих людей. Треба було відбудовувати зруйновану імперію, всюди панували страх і насилля, жорстоко придушувалися найменші прояви національних почуттів. І так тривало до проголошення Незалежності України. Тільки після 1991 року відкрився ширший простір для розвою національної культури, відродження історичної пам’яті і національних святинь.
|
Немає коментарів:
Дописати коментар