Бі́ла — село Чортківського району Тернопільської області. Центр сільської ради.
Розташоване на берегах річки Серет, у центрі району за 3 км від районного центру і найближчої залізничної станції Чортків.
До села приєднано хутори:
Боськи (Неглиби) — виведений із облікових даних у зв'язку з переселенням жителів; розташований за 4 км від села; у 1952 р. на хуторі було 12 дворів, проживало 59 осіб
Вавринів — за 2 км від села; у 1952 р. на хуторі було 12 дворів, проживала 41 особа
Гевки — приєднаний до села; розташований за 2,5 км від нього, у 1952 р. на хуторі було 8 дворів, проживало 26 осіб
Головкова — розташований за 2 км від села, у 1952 р. на хуторі було 9 дворів, проживало 42 особи
Залужжя, Зелена, Золотарка, Кадуб, Камінна, Худибина, Торієва, Мокляки[1].
Теперішня назва села Біла замість Біле ─ неграмотний переклад на польську мову і з польської українською, що здійснила більшовицька влада в середині XX століття. Назва походить від назви хутора.
У всіх старолатинських текстах значиться як Бєллє, що в перекладі означало «стежина, що веде вниз». В усіх польських географічних довідниках визначається «Біла, що знаходиться в гирлі річки Біла при впадінні її в Серет».
Є відслонення гірських порід силурійського і девонського періодів (урочище Камінна), відслонення четвертинного періоду.
В урочищі Білобожівка є лісовий заказник місцевого значення «Резерват клонів дуба звичайного» (30 га).
На південно-західній околиці Білої, на круто-схильній ділянці долини р. Серет (місцевість Скалки) ─ найбільший у районі ареал горицвіту весняного.
Є родовище пісків в урочищі Малина Гора.
На околиці Білої, на лівому березі Серету розташовувалися чотири давньоруські городища: Монастирище (Костьолисько), Батурова Гора, Моклеків (Мокляки) і Чарна (Черна). Дитинець Моклеківа був в урочищі «Батурова гора», до якого зі заходу примикало Монастирище з курганним некрополем. Два інші городища були на лівому березі потічка Порієво в урочищах «Контурова гора» і «Чарна» (Чорний ліс). Наприкінці XX століття Моклеків досліджувала археологічна експедиція Тернопільського обласного краєзнавчого музею (керівник Олег Гаврилюк); тут виявлено вироби з бронзи, уламки скляних браслетів, фрагменти кераміки, що зумовило остаточне вирішення питання про локалізацію городища.
Про давньоруське поселення Моклеків згадано у Шалівському літописі 1211 року поруч з іншими містами Галицької та Червоної Русі (Галичем, Теребовлею, Збаражем) та у зв'язку з подіями княжих воєн 1214 року. Нині на місці містечка Моклеківа ─ нерівне, обрамлене полями і покрита лісом горбиста місцевість. За переказами старих людей, тут були розташовані фільваркові будівлі й маєтність, що належали панам Городиським. Частина лісу теж належить до Мокляків.
У білецькому лісі є гора «Батурова», а на ній ─ великі вали і джерельна криничка, біля якої встановлено високий дубовий хрест. За легендою, за цими валами люди боронилися від татар і турків.
Перша писемна згадка про Біле датується 1442 роком. 16 серпня польський король Владислав ІІІ як винагороду за вірність у боротьбі з литовцями дарує Михайлові «Мужилу» з Бучача кілька сіл Теребовельського повіту, у тому числі Велике Біле (Wielkie Bielle)[2] (запис 38, с. 40-41). За родини Бучацьких, яка володіла селом протягом століття, Велике Біле стало містом, статус якого втрачено в середині XVII століття.
1484 року Давид Бучацький, будучи в Меджибожі (нині Хмельницька область), видав грамоту про заснування у «своєму місті Велике Біле церкви Різдва Славної Діви Марії» і призначає священиком Станіслава із Крошнича. Грамота написана в присутності свідків «шляхетного пана Георгія, пароха в Меджибожі, Каспра з Бичковче, Якова Болдіна, Петра Бассаліка та інших поважних осіб…» Далі селом володіли представники польських шляхетських родів Творовських (зокрема, Ян Творовський часто фігурує в документах, як «Ян Творовський з Білого».[3].), Ґольських. Біле часто піддавалося руйнації татар і турків. Найбільше лихо відбулося в 1640 році, коли зі 210 господарств згоріло 190.
Восени 1648 року міщани Чорткова та селяни з Білої здійснили похід на Бучач.[4]
Починаючи з другої чверті XVII і до кінця XVIII століття село належало Потоцьким. Протягом XVI століття─XVII століть у Білій проживало чимало турків і татар. Мали свою колонію. Відрізнялися від місцевого населення своїм одягом і світоглядом, як свідчать очевидці. У селі було три кладовища ─ біля двох церков та мусульманське під Гіркою.
У кінці XVIII століття село належало Садовським. Після скасування панщини у 1848 році село мало кількох власників. Найбільше земель належало Ф. Плятнеру, а з 1904 року ─ сім'ї Городиських, Леону (помер у 1927) та Аделі. У 1939 році Аделя Городиська при спробі виїзду в Польщу під Львовом була арештована совітськими військовими, пограбована. В 1939–1944 відбувала заслання в Сибірі (померла в березні 1944-го в Марі АРСР. Могила невідома).
У 1880 році до поміщицької власності належало орної землі ─ 1212 моргів, луків і городів ─ 95, пасовиськ ─ 43, лісу ─ 2182 морги. В селянському володінні було орної землі ─ 4111 моргів, луків і городів ─ 470, пасовиськ ─ 248, лісу ─ 14 моргів. У селі діяли каменоломні й копальні глини та піску, було близько двадцяти цехових об'єднань, найбільше з яких ─ косарів.
За Австро-Угорщини функціонувала однокласна школа, згодом двокласна державна, потім ─ 4-класна з укарїнською мовою навчання, при ній ─ кошикарська школа, де випускали майстрів із лозоплетіння.
На початку 1900-х років, за сприяння о. Івана Пісецького та жителів села Павла Провального, Івана Баранівського, Андрія Провального, Михайла Криси, Андрія Боліховського, Пилипа Поліщука, Федіра Лопатинського, Йосипа Черемшинського, Олекси Боліховського засновано читальню «Просвіти», зведено будинок читальні з театральною залою; тут розміщувалася крамниця. При читальні діяли бібліотека, театральний, хоровий та оркестровий гуртки.
У селі окремо функціонувала москвофільська читальня ім. Качковського та клуб для поляків. Велику власну бібліотеку мав селянин Микола Божагора. Протягом 1903─1907 років на кошти жителів села збудовано двоповерхову українську школу (директор Костельний). Учні вивчали українську, німецьку, польську мови, арифметику, Закон Божий, введено урок ручної праці. Сьогодні у цьому приміщенні розташований приватний магазин та офіс.
Малоземельні селяни працювали на вирубуванні лісів. Були місцеві ковалі, кравці, ткачі й шевці. Багато мешканців Білої емігрували на заробітки до Канади, США й Аргентини.
Під час Першої світової війни до Легіону УСС зголосилися чимало жителі села. Серед них Дмитро Куфель, Стах і Яким Мальовані, Осип Саміла, Андрій Соробей, Василь Южда та інші.
Після відступу УГА за р. Збруч у Білу прийшов польський військовий підрозділ із Чорткова під командуванням доктора Болеслава Круковського і тяжко побив кількох селян.
У липні-вересні 1920 року в селі встановлено радянську владу, діяв ревком.
Протягом 1920─1930-х років у Білій функціонували: 7-класна утраквістична школа (двомовний навчальний заклад, у якому частину предметів вивчали однією мовою, а частину ─ іншою); приватна 2-класна школа УПТ «Рідна школа». Чимало зусиль для виховання молодої генерації доклав у Білій священик Стефан Чеховський (1884 р. н.; 1908 р. ─ висвячений). Із приходом на парафію (1927 р.) о. Стефан заснував при церкві читальню «Скала», захоронку для дітей, церковне братство тверезості, апостольства Молитви (1500 осіб) і Доброї Смерті (620 осіб). У 1927 році селяни обрали о. Стефана головою товариства «Просвіта», де він при читальні організував велику бібліотеку, драматичний гурток, духовий і струнний оркестри, мішаний хор. За відмову прийняти московське православ'я його заарештували і вивезли у Сибір (загинув 1952 р. у концтаборі).
За Польщі до 1939 року в селі працювали 4 водяні млини: один ─ власність громади, два ─ дідича Городиського, четвертий ─ С. Черемшинського. У Худибині (хутір) Данило Мальований мав вітряковий млин (вітряк). Було кілька склепів, 3 корчми, одна згоріла під час Першої світової війни, кооператива «Побіда». В селі діяв осередок політичної партії УНДО (очільник Я. Мальований].
Під час пацифікації (1930) польські жандарми у деяких місцевих жителів знищили все зерно.
1931 року відкрито і освячено великий дерев'яний міст через р. Серет, який зруйнований у 1947 році.
У 1938 році в селі мешкали 4100 українців, 700 поляків і 20 євреїв.
До 1939 року діяли філії товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Союз Українок» та гуртки польських товариств «Спілка малопомісної шляхти», «Союз стрілецький», «Гурток селян» та інші.
Після встановлення радянської влади у 1939─1941 роках працівники НКВС знищили багатьох активістів села. Серед них Михайло Кульба, Ганна і Степана Мазурів, Іван Провальний; 20─21 липня 1941 р. розстріляли в Умані в'язнів Чортківської тюрми, серед яких були й жителі Білої: Андрій (*1923) і Михайло (*1899) Байдужі, Семен Криса (*1881), Степан Мазур (*1906), Володимир Третяк (*1919), Петро Олійник та ще десятьох.
Від 8 липня 1941 до 24 березня 1944 р. Біла ─ під нацистською окупацією.
Під час німецько-радянської війни загинули або пропали безвісти у Червоній армії 204 особи: Іван (*1918) та Микола (*1904) Андрійчуки, Андрій (*1910) і Дмитро (*1912) Антоніви, Михайло Атаманчук (*1922), Микола Бабій (*1910), Ілля (*1909), Йосип (*1917), Павло (*1916) та Степан (*1917) Федоришини, Андрій (*1924) і Григорій (*1909) Фецуляки, Петро Фундитус (*1911), Василь (*1913), Микола (*1923}, Павло (*1917) й Степан (*1916) Хмелики та інші.
В УПА воювали Василь і Степан Андрійчуки, Петро Баранівський, Михайло та Олекса Божагори, Михайло й Петро Байдужі, Андрій Буряк, Яків Гевко, Микола і Петро Гикаві, Володимир Джембала, Йосип Завацький, Петро та Юлія Запотічні, Євстахій Іванюк, Варвара Косак, Михайло Криса, Василь, Йосип і Михайло Федоришини та інші.
Від 1944 по 1991 р. ─ під радянською-російською окупацією.
У травні 1947 року в селі встановлено 47 радіоточок, а в 1954 вже було 983.
1950 року в Білій близько 1000 бідняцько-середняцьких господарств насильно об'єднали в три колгоспи. У 1951 році в селі було 8 бібліотек із книжковим фондом 3020 примірників. Цього ж року відкрито швейну майстерню, яка належала до Білобожницької райспоживспілки.
У 1974 — побудовано нове приміщення школи.
У 1645 році було збудовано нову церкву, про що свідчить облята у Львівському суді. 1726 року церкву було добудовано і вона отримала назву Воскресіння Христового. В 1712[5] році збудовано ще один храм ─ Воздвиження Чесного Хреста, який зруйнувала більшовицька влада у 1962 р. Церкву Вознесіння Христового було розібрано у 1908 році, коли у 1903-му охрестили новий кам'яний храм під тією ж назвою. Іконостас із дерев'яної церкви у 1908 році було продано церкві св. Микити в с. Ольховче (нині Корнівська сільська рада Городенківського району Івано-Франківської області). Іконостас зберігся й понині. З 1947 року церква Воскресіння Христового носить назву Різдва Пресвятої Богородиці.
Нині в селі є:
церква Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ КП (1903, кам'яна; реконструйована 2003);
церква Воздвиження Чесного Хреста УГКЦ (2008, на вул. Штокалівка), яку найменували на честь зруйнованої у 1962 р. за наказом більшовицької влади дерев'яної церкви XVIII століття;
домініканський костел;
«фігура» Пречистої Діви Марії (автор копії Ганна Магега (з дому Байдужа);
6 капличок;
пам'ятні хрести.
Немає коментарів:
Дописати коментар