«ДЕ У ВАШИХ МІСТАХ «ХУНТА», «УКРОПИ», «БАНДЕРІВЦІ», ДЕ?
НЕМАЄ ЇХ! ВАС ВБИВАЮТЬ ВАШІ ВИЗВОЛИТЕЛІ-РОСІЯНИ, ПРИСУТНІСТЬ ЯКИХ ПРИХОВУЄТЬСЯ, «КОЗАКИ», ДОНСЬКІ ТА МІСЦЕВІ, КОТРІ РАЗОМ З АВТОМАТОМ ОТРИМАЛИ ІНДУЛЬГЕНЦІЮ НА ВБИВСТВА»
Емблема «ДНР» для багатьох означає вбивства та правовий нігілізм
Нині в «генеральній прокуратурі «ЛНР» триває розслідування, від якого волосся стає дибки. Встановлено факти, що «новоросские» козацькі загони «народної самооборони», які ми називаємо терористичними угрупованнями, живцем розчленовували людей, закопували в землю, катували, ґвалтували і навіть ще живих спалювали
Злочини та способи їх вчинення вражають цинізмом й неймовірною жорстокістю. Дивлячись на те, як поводяться ці особини, неможливо назвати їх звірами, адже звірі бувають гуманніші...
Кого вони вбивали? Жінок, літніх людей, підприємців, звичайних перехожих, які трапилися на очі, навіть таких же, як вони самі.
Соцмережі, де спілкуються ті, які вважають себе «новоросами», справжніми православними, руськолюбними людьми, заповнені оголошеннями про зникнення жінок, дітей, чоловіків...
У річках та озерах спливають трупи, а «правоохоронці» «л-днр» розкривають у ході слідства могильники, де знаходять обгорілі кістки. Все це на «звільненій» від України території. Там немає бандерівців та хунти. Тільки «свої».
«Ви, знаєте, я ненавиділа вас. Ви писали погано про народну самооборону «ЛНР», російських військових. Але ж вони нас захищали. Ми їм вірили, допомагали, годували, молилися за них, — пише мені землячка з Червонопартизанська. — Так, у місті говорили про те, що забирають машини. Але в мене не було машини, і я в це не вірила. Казали, що це «укри». Я не запитувала себе, як вони потрапили в наш вільний край, у звільнене та заповнене військовими РФ та «армією ЛНР» місто. Казали, що зникають люди.
Але ж не мої близькі. Я все виправдовувала й нічому не вірила, бо мене це не стосувалося. Пенсію не платять — винна Україна. Ліків немає — не привезла Україна. Це зараз до мене дійшло, як же вона могла заплатити і привезти, якщо банки розграбували.
Як прийшло усвідомлення? Ні, не через ваші розповіді. Я з ними сперечалася, вважала їх пропагандою, образою наших захисників. ...
У мене зникла племінниця. Пішла по дитину в дитсадок і зникла. Ій 23 роки. Вона тендітна, красива, тоненька. Як промінчик світла. Я не пишу «була». Ми чекаємо. Ми не віримо в те, що... Ну, ви розумієте. Ми її шукаємо. І боляче чути, як тепер нам кажуть: «Вона втекла до укропів або до коханця».
Ось тільки викрасти її ЗСУ не могли. У Червонопартизанську немає ні ЗСУ, ні НАТО. Тільки російські війська, комендатура «ЛНР» і «наші хлопці», козаки...»
На Донбасі дуже мало людей живуть у масштабі країни, міста, суспільства. Вони існують у своєму закритому світі, де є тільки телевізор та страх. Можливо, це вплив роботи в тісних колективах, темних виробках, де начальник ділянки — мати, батько та Бог.
Я не знаю, чому так. Чому деяким людям болить весь Донбас і вся Україна, а деяким не болить машина сусіда, припаркована на газоні? Дивно, але все це сприймається нормально, аби гірше не було.
...Вулицею Циганкова міста Свердловська йшла бліда дівчина. Вона жадібно дихала весняним повітрям, сповненим ніжного аромату розквітлих абрикос. Терла руки, на яких виднілися фіолетово-сині сліди від мотузки, що довго стискала її шкіру. Вона йшла повільно. Посміхалася квітучим гілкам. Підставляла обличчя під сонячні промені. По щоках текли сльози. Люди озиралися на неї, здивовано знизуючи плечима, — божевільна. Зараз багато бродить таких блаженних, відсторонених, несповна розуму. Люди від них відвертаються. Вони розуміють, що це, найімовірніше, жертви насильства, тортур. Але краще не думати про це. Це їх не стосується. Дівчина зробила ще кілька кроків, і раптом пролунав вибух.
Потім у зведеннях «МВС ЛНР» напишуть коротко: «По вулиці Циганкова стався вибух, у результаті якого було виявлено труп гр. А.Л, 1980 р.н., що проживає в м. Свердловськ, з осколковими пораненнями та ампутацією кінцівок. На руках є сліди мотузки».
З інформації, переданої мені людиною, що має відношення до слідства, випливає, що дівчину викрали в місті. Довго тримали і ґвалтували. Щоб приховати сліди насильства, тортур, катувань, їй межи ноги прив’язали гранату. Вона зробила стільки кроків, наскільки вистачило мотузки, яку тримали її вбивці, щоб убезпечити себе.
Гранату дівчині закладав той, хто викрав її з родини — корінний житель Свердловська, член незаконного збройного формування «РИМ» із позивним «Чечен»...
Вона йшла і знала, що помре. Кожен її крок був прощанням із життям, рідними, коханими, можливо, дитиною. Кожен її крок, кожен день, прожитий у неволі й насильстві, як і її смерть — на тих, хто покликав «визволителів», «русский мир», на тих, хто піддався пропаганді, хто створював і створює цю пропаганду, на тих, хто труситься від страху, очікуючи обіцяних Кисельовим міфічних «бендерівців» й виправдовуючи злочини сучасних фашистів...
...Ця стаття не для українців. Вони й так співпереживають, плачуть, моляться, леденіють від усвідомлення того, що відбувається. Навіть не знаючи подробиць. Ця стаття для тих, хто «новоросія», «громадяни л-днр», путінолюби, ватники, а точніше — ідіоти.
Де у ваших містах «хунта», «укропи», «бандерівці», де? Немає їх!
Вас вбивають ваші визволителі-росіяни, присутність яких приховується, «козаки», донські та місцеві, котрі разом з автоматом отримали індульгенцію на вбивства.
То хто ж «фашисти»? Хто? Мовчите? Мовчите, жителі Донбасу! Ви й це виправдовуєте, вірно?! Бо ми, ті, хто пише та плаче над спільною бідою, що прийшла в наш дім, ми ж «укропівські пропагандисти». Бо ж правда. Бо ж очі коле. Бо ви десь там, у собі, вже маєте інший страх.
— Тю, вона ж посміхалася, звідки я міг знати, що їй загрожує небезпека, — говорить один зі свідків. — Та й що я міг зробити, може, накоїла що. Я звідки знаю, за що її так. Вони — влада, їй видніше. Ці па-цани, вони ж у камуфляжі, вони ж за нас воювали. Може, вона «укропка»...
...А вона йшла між квітучими абрикосами. Знаєте, вони в нас на Донбасі всюди. Пишні, біло-рожеві, навесні накривають місто невагомим, прозорим сер¬панком, аж голова йде обертом від того п’янкого аромату.
Вона йшла й усміхалася. Вона знала, що їй залишилося жити кілька хвилин. Вона знала, що незабаром не бачитиме цього неба та цих абрикос.
Але хіба ж можна стримати щасливу усмішку, дивлячись на квітучі абрикоси? Можливо, так само йшов Хрис тос на Голгофу.
Можливо, так само байдуже йшли поряд його кати, смакуючи передчуття смерті й адреналіну від здійсненого розп’яття. Можливо, так само байдуже обабіч дороги стояли ті, хто виправдовував його страту. Можливо... Ми ніколи не дізнаємося, чи посміхався Він, ідучи на смерть, але я точно знаю, що вона усміхалася.
Абрикоси Донбасу! Ваші білі квіти схожі на янголів! Дякую, що були поряд із нею!
Олена СТЕПОВА
ДУМКА ПРАВНИКА
Голова Громадського центру «Мир, прогрес, права людини» імені Андрія Сахарова (м. Москва) Сергій Лукашевський:
— Чи зможуть діти в ОРДЛО жити за цивілізованими мірками? Молодь, яку навчають на тимчасово окупованих територіях України на прикладах «героїзму» «Мотороли» та «Гіві" чекає доля останнього радянського покоління, яке вирізнялося двоїстим ставленням до країни, ситуаціїв ній та образу її майбутнього. Це призвело до цілковитої пасивності, недовіри та невіри.
Тому вже зараз необхідно зробити все можливе для збереження молоді Донбасу, яка перебуває в іншому інформаційному, цивільному, суспільно-політичному, економічному й навіть розважальному полі.
Адже сьогоднішні школярі ОРДЛО через два-три роки долучаться до активного суспільно- політичного процесу. Тепер вони формують власні погляди. Є певний потік інформації та ідеологічних установок, які транслюють телебачення й вчителі в школах.
Водночас люди дедалі більше бачать, що потік не збігається з тим, що робиться навколо. На жаль, там є багато несправедливості: соціальної, майнової, судової.
Але з дітьми нескінченно говорять про патріотизм, подвиги попередніх поколінь тощо. Суперечність наростає, і молодь дедалі більше буде охоплена соціальним невдоволенням. Дуже важливо, через які ідеологічні форми це невдоволення буде полегшено, якою мовою воно буде виражено. Мовою прав людини, мовою демократії чи примітивною мовою «грабуй награбоване»?
Немає коментарів:
Дописати коментар